понеділок, 8 липня 2013 р.

Sadly

 Друзі кажуть, що в мене сумні очі. А як може бути інакше, коли вони постійно наповнені сльозами? Раніше я не вміла плакати, замість сліз поринала в роздуми, втупившись в стінку. Зараз же, завдяки затяжній депресії, ненависті до мого майбутнього і всього світу, кожен вечір закінчується голосними риданнями в подушку. Не знаю, в чому річ, але мій невроз переступив вже всі межі. Я пробувала все - контролювати себе, медитувати, змінити погляди, змінити себе,   пити антидепресанти, ходити до психолога, дивитись мотивуючі фільми...і вже дарма.
 В цьому суїцидально-депресивному настрої приходиться жити вже близько року. Дивно, як для такої, в минулому, життєрадісної дівчини. Самотньо...Дуже самотньо і пусто. Всередині мене немає нічого, окрім дивного гуляючого болю. Випускний клас, аварія, перехід в нову школу, ЗНО, рідні стіни лікарні, екзамени, університет, концерти, нові знайомі - усе це не несе ніякої цінності, коли щодня думки зосередженні лише на власному світі.
 Я майже не ходила до школи.
 Я не пішла на останній дзвоник.
 Я не купувала сукні своєї мрії на випускний.
 Я взагалі не горіла бажанням туди йти.
 Я подала документи лише на один факультет, без надії, що вступлю туди.
 Я зробила тату, пофарбувалася в синій, розтягнула вуха, зустрічаюсь з чудовим хлопцем, купаюсь в компліментах оточуючих, зі мною знайомиться купа людей, мене знає півміста...І все це знову відходить на другий план, залишаючи лише "Я". я я я я я я я я
 Дурнувате "Я", побудоване на егоїзмі, високомірності, гордості і впертості. Ні, ви що! Це не про мене! Навіть якщо ви це коли-небудь помічали в мені.
 Що сталося? Ніби вже давно переросла "не переймайтесь, це перехідний вік". І люди при знайомстві доплюсовують мені кілька років. А тут таке. Самостійно надумані проблеми.
 Я не знаю, чому не вдається взяти себе в руки. Не настільки слабка моя натура, щоб далі гнити в вічних проблемах. Мабуть, просто немає підтримки, бо певний час мене надто заносило зі своїм характером творити справедливість в світі. Як результат - сиджу влітку вдома, читаю книжки і наївно очікую дзвінка від друзів. Якщо вони ще досі про мене пам'ятають.
 А ще я боюсь.
 Людей, собак, темряви, самотності, кохання, самої себе.
 І почуваюсь занадто слабкою, щоб щось з цим зробити.


2 коментарі:

  1. Знайди чим зайнятися.Понти ж класно, але для щастя,дійсно - недостатньо.Тепер починається найкладніше - пошуки "смисла жизні",способів самореалізації(і знову "смисл жизні"),і ще це все хоч якось має стикуватися з реальністю. Дуже багато речей втачають сенс.Кой де взагалі фейли. Але ж треба якось налаштовувати рівновагу у цьому пдці! Спробуй щось екстремальне(або просто незвичні для себе і інших речі).Якщо перестанеш заморочуватися, то побачиш що у тебе в голові купа божевільних ідей) А це уже цікаво саме по собі. Можливо це саме те, що поверне тобі радість від життя.

    Р.S. Ти тут пишеш , що Его дуже втомлює.Так, це правда. У мене тежбуло таке.Це жахливо. Але можна відносно швидко відвикнути(тиждень десь) просто треба навчитися постійно відволікатися на інші речі.НАвіть на проїзджаючі мимо машини..якщо що..,тому спочатку тобі потрібна сильна мотивація. Потім все не так складно.

    ВідповістиВидалити
  2. В мене і так повно різноманіття, адреналіну і яскравих подій в житті. Але все не те...Я знаю, що це все через кляту депресію, а не моє власне відношення до життя. Але таке але.
    Его - такий собі захист від світу. Допоки не навчусь сприймати світ як щось хороше, не зможу розкритись(

    ВідповістиВидалити