субота, 13 липня 2013 р.

Prom

 Пізно я взялася писати про випускний - стільки всього після нього відбувалось, що дуже складно зосередитись на якихось певних думках. Але не виходить оминути саме цей пам'ятний день, коли ми офіційно прощаємось з дитинством. Не хотілось туди йти, надто дивні події розростались напередодні, та й у сам "той самий день" нерви танцювали дикі танці. Та таки все сталось так, як мало статись.
 Мені ніколи не подобалось, коли на випускні  замовляли фотографів, відеозйомку, модні машини, влаштовули циркові шоу і декорували приміщення під гламурну світську вечірку. Ніколи не розуміла дівчат, які одягались як дамочки з траси чи заслужені кінозірки. І абсолютно ніколи не могла спокійно сприйняти навмисний пафос цього майже дитячого дійства. Випускний - свято дорослого життя. І його суть не продемонструвати дорогу сукню, наробити мільйон фото і напитись до чортиків, а востаннє в дружньому колі поспілкуватись з одноклассниками, подякувати вчителям, відсвяткувати свій довгоочікуваний випуск і вперше (для когось воно справді так) до ранку не повернутись додому. Це - маленька свобода, крок в незвідане. То навіщо опошлювати невинність цього дня?
 Наш випускний вдався на славу. Усі виглядали красиво, трішки по-дорослому, ділились планами на майбутнє і цілком культурно проводили час. Так, дехто випив трішки забагато, хтось бовкнув лишнього, батьки взагалі добряче перебрали алкоголю, та і завершення було не таке, як хотілось, але загалом свято залишилось в нашій пам'яті теплим і дружнім. Вперше недружній божевільний клас настільки близько спілкувався і радів один за одного. А після все змінилось до неможливості. Ми перестали холодно відноситись до тих, з ким вчились 11 років! Для мене таке взагалі стало дивом дивним, бо я тричі міняла школу і провчилась з ними трішки менше, ніж 10 років. Не дивно, що випусники чекають від свого останнього шкільного балу чудес і магії :)
 Єдине - всю ніч лив дощ, тому світанок прийшлось зустрічати з Сашком удвох, в машині, завернувшись в його пальто.


понеділок, 8 липня 2013 р.

Sadly

 Друзі кажуть, що в мене сумні очі. А як може бути інакше, коли вони постійно наповнені сльозами? Раніше я не вміла плакати, замість сліз поринала в роздуми, втупившись в стінку. Зараз же, завдяки затяжній депресії, ненависті до мого майбутнього і всього світу, кожен вечір закінчується голосними риданнями в подушку. Не знаю, в чому річ, але мій невроз переступив вже всі межі. Я пробувала все - контролювати себе, медитувати, змінити погляди, змінити себе,   пити антидепресанти, ходити до психолога, дивитись мотивуючі фільми...і вже дарма.
 В цьому суїцидально-депресивному настрої приходиться жити вже близько року. Дивно, як для такої, в минулому, життєрадісної дівчини. Самотньо...Дуже самотньо і пусто. Всередині мене немає нічого, окрім дивного гуляючого болю. Випускний клас, аварія, перехід в нову школу, ЗНО, рідні стіни лікарні, екзамени, університет, концерти, нові знайомі - усе це не несе ніякої цінності, коли щодня думки зосередженні лише на власному світі.
 Я майже не ходила до школи.
 Я не пішла на останній дзвоник.
 Я не купувала сукні своєї мрії на випускний.
 Я взагалі не горіла бажанням туди йти.
 Я подала документи лише на один факультет, без надії, що вступлю туди.
 Я зробила тату, пофарбувалася в синій, розтягнула вуха, зустрічаюсь з чудовим хлопцем, купаюсь в компліментах оточуючих, зі мною знайомиться купа людей, мене знає півміста...І все це знову відходить на другий план, залишаючи лише "Я". я я я я я я я я
 Дурнувате "Я", побудоване на егоїзмі, високомірності, гордості і впертості. Ні, ви що! Це не про мене! Навіть якщо ви це коли-небудь помічали в мені.
 Що сталося? Ніби вже давно переросла "не переймайтесь, це перехідний вік". І люди при знайомстві доплюсовують мені кілька років. А тут таке. Самостійно надумані проблеми.
 Я не знаю, чому не вдається взяти себе в руки. Не настільки слабка моя натура, щоб далі гнити в вічних проблемах. Мабуть, просто немає підтримки, бо певний час мене надто заносило зі своїм характером творити справедливість в світі. Як результат - сиджу влітку вдома, читаю книжки і наївно очікую дзвінка від друзів. Якщо вони ще досі про мене пам'ятають.
 А ще я боюсь.
 Людей, собак, темряви, самотності, кохання, самої себе.
 І почуваюсь занадто слабкою, щоб щось з цим зробити.