same

 Білявчик.
 Тепер тільки уявний. А той, що реальний, зник і нема більше. Сховався в кілометрах холодного простору між нашими ще гарячими серцями.
 І насмішки...Колючі, скривавлють душу. Тобі не болить? А мене розриває на шматки, чесно. Від
кохання, від власної дурості, від тих помилок, які тебе бісили. Не хочеться втрачати те, що так щиро звучало...Пам'ятаєш наш Підкамінь? А Республіку? Те, як я засинала на твоїх колінах? Перші дотики наших тіл? Обіцянки? Мрії? Як я плакала? Наші суперечки? Ліжко в моїй кімнаті? Львівський вокзал? Ванну на Дорошенка? "Цю ситуацію"? Луцьк? Мої істерики? Мурашки по тілу? Давай загубимось в наших спогадах...
 5м10д. А прошло ніби все життя.
 - люби далі. я не проти.
 - так і роблю.
 І робитиму! Я виросту, в мене будуть діти і чоловік, улюблена робота, нові заморочки, але я буду любити. Я всіх вас люблю. Знаєш, в серце просто так не впускають...Бо звідти дороги вже нема. Можливо, це таке собі  психологічне блядство - ось ці мої "люблю тебе" і "тебе люблю". Все ж звичніше називати прив'язанністю.
 Дивна. Дурна. Невизначена. Боже, та взагалі мозгами поїхавша! Зате надто наївна і самовіддана. Смієшся? Смійся, але пам'ятай.
 Ми були такими милими дітьми...