Мабуть, буде дивним те, що цього разу я не пожаліюсь на складне життя середньостатистичного підлітка і навіть не натякну на якісь проблеми. Бо я ЩАСЛИВА..
І взагалі, подумалось мені тільки-що...Не напишу взагалі нічого)

Прослушать или скачать Купе Потому что мне плевать бесплатно на Простоплеер

Prom

 Пізно я взялася писати про випускний - стільки всього після нього відбувалось, що дуже складно зосередитись на якихось певних думках. Але не виходить оминути саме цей пам'ятний день, коли ми офіційно прощаємось з дитинством. Не хотілось туди йти, надто дивні події розростались напередодні, та й у сам "той самий день" нерви танцювали дикі танці. Та таки все сталось так, як мало статись.
 Мені ніколи не подобалось, коли на випускні  замовляли фотографів, відеозйомку, модні машини, влаштовули циркові шоу і декорували приміщення під гламурну світську вечірку. Ніколи не розуміла дівчат, які одягались як дамочки з траси чи заслужені кінозірки. І абсолютно ніколи не могла спокійно сприйняти навмисний пафос цього майже дитячого дійства. Випускний - свято дорослого життя. І його суть не продемонструвати дорогу сукню, наробити мільйон фото і напитись до чортиків, а востаннє в дружньому колі поспілкуватись з одноклассниками, подякувати вчителям, відсвяткувати свій довгоочікуваний випуск і вперше (для когось воно справді так) до ранку не повернутись додому. Це - маленька свобода, крок в незвідане. То навіщо опошлювати невинність цього дня?
 Наш випускний вдався на славу. Усі виглядали красиво, трішки по-дорослому, ділились планами на майбутнє і цілком культурно проводили час. Так, дехто випив трішки забагато, хтось бовкнув лишнього, батьки взагалі добряче перебрали алкоголю, та і завершення було не таке, як хотілось, але загалом свято залишилось в нашій пам'яті теплим і дружнім. Вперше недружній божевільний клас настільки близько спілкувався і радів один за одного. А після все змінилось до неможливості. Ми перестали холодно відноситись до тих, з ким вчились 11 років! Для мене таке взагалі стало дивом дивним, бо я тричі міняла школу і провчилась з ними трішки менше, ніж 10 років. Не дивно, що випусники чекають від свого останнього шкільного балу чудес і магії :)
 Єдине - всю ніч лив дощ, тому світанок прийшлось зустрічати з Сашком удвох, в машині, завернувшись в його пальто.

Sadly

 Друзі кажуть, що в мене сумні очі. А як може бути інакше, коли вони постійно наповнені сльозами? Раніше я не вміла плакати, замість сліз поринала в роздуми, втупившись в стінку. Зараз же, завдяки затяжній депресії, ненависті до мого майбутнього і всього світу, кожен вечір закінчується голосними риданнями в подушку. Не знаю, в чому річ, але мій невроз переступив вже всі межі. Я пробувала все - контролювати себе, медитувати, змінити погляди, змінити себе,   пити антидепресанти, ходити до психолога, дивитись мотивуючі фільми...і вже дарма.
 В цьому суїцидально-депресивному настрої приходиться жити вже близько року. Дивно, як для такої, в минулому, життєрадісної дівчини. Самотньо...Дуже самотньо і пусто. Всередині мене немає нічого, окрім дивного гуляючого болю. Випускний клас, аварія, перехід в нову школу, ЗНО, рідні стіни лікарні, екзамени, університет, концерти, нові знайомі - усе це не несе ніякої цінності, коли щодня думки зосередженні лише на власному світі.
 Я майже не ходила до школи.
 Я не пішла на останній дзвоник.
 Я не купувала сукні своєї мрії на випускний.
 Я взагалі не горіла бажанням туди йти.
 Я подала документи лише на один факультет, без надії, що вступлю туди.
 Я зробила тату, пофарбувалася в синій, розтягнула вуха, зустрічаюсь з чудовим хлопцем, купаюсь в компліментах оточуючих, зі мною знайомиться купа людей, мене знає півміста...І все це знову відходить на другий план, залишаючи лише "Я". я я я я я я я я
 Дурнувате "Я", побудоване на егоїзмі, високомірності, гордості і впертості. Ні, ви що! Це не про мене! Навіть якщо ви це коли-небудь помічали в мені.
 Що сталося? Ніби вже давно переросла "не переймайтесь, це перехідний вік". І люди при знайомстві доплюсовують мені кілька років. А тут таке. Самостійно надумані проблеми.
 Я не знаю, чому не вдається взяти себе в руки. Не настільки слабка моя натура, щоб далі гнити в вічних проблемах. Мабуть, просто немає підтримки, бо певний час мене надто заносило зі своїм характером творити справедливість в світі. Як результат - сиджу влітку вдома, читаю книжки і наївно очікую дзвінка від друзів. Якщо вони ще досі про мене пам'ятають.
 А ще я боюсь.
 Людей, собак, темряви, самотності, кохання, самої себе.
 І почуваюсь занадто слабкою, щоб щось з цим зробити.

again

 Хто не спить вночі? Марта не спить. Знову замислюється над своїми надуманими проблемами. За довгий час накипіло думок, роздумів над минулим і теперішнім, емоцій і почуттів. І не знаю, з чого варто було б почати...Мабуть, писатиму в хронологічному порядку, так, як все з'являлось в моїй голові.
 А час таки летить невпинно. Білявчик загубився в спогадах, так легко, майже безболісно. Дивно. Ось так день-другий і вже ніякого кохання. Та чи кохання це було? Гарні слова, обійми, мурашки по тілу, спалахи емоцій, таке бла-бла-бла, а якщо по суті, чим воно відрізнялось від попередніх почуттів? Хіба так вперше?
 З ним я пережила безліч приємних моментів, навчилась терпіти, чекати, усвідомила свої помилки, розбила вщент свою наївність і мрійливість. З однієї сторони, в мені більше немає такої концентрації інфатильності, а з іншої - сумно втрачати частинку себе. Я перестала давати обіцянки, кидати слова на вітер, топитись в почуттях. Подорослішала? Ніби ні, просто зробила висновки і сприйняла все як хороший досвід. Зрештою, я  не змінилась, лише навчилась багато нового.
 Наше розставання було на диво спокійним, але дуже дивним - його п'яний телефонний дзвінок і мої абсолютно пофігістичні відповіді, немов ще зовсім недавно я не говорила того багатозначного "кохаю". В той момент мені насправді було однаково, бо стосунки на відстані рано чи пізно вичерпують себе, вони не мають майбутнього. Тим більше у дітей, яким всього 17. Все ж казки не завжди закінчуються добре, так було б нудно жити, тому  я закрила ці наївну пошарпану книжку і запхала подалі у власну голову. Пора починати жити в реальності, досить вже ховатись у власному світі, ідеалізуючи усе навколо.
 Але ж не може бути в мене все так просто -  з наступного дня життя почало нову божевільну історію. Подзвонив Сашко, з яким я познайомилась напередодні, і запропонував зустрітись, трохи більше дізнатись один про одного. День за днем ми знаходили один в одному щось знайоме, непомітно почуття знову заволоділи мною. Мене настільки дивувало це все, що я навіть не могла якось зібрати речення, щоб написати. Та і досі не можу до кінця скласти думки, щоб розповісти про нього, настільки це все мене зачепило.

same

 Білявчик.
 Тепер тільки уявний. А той, що реальний, зник і нема більше. Сховався в кілометрах холодного простору між нашими ще гарячими серцями.
 І насмішки...Колючі, скривавлють душу. Тобі не болить? А мене розриває на шматки, чесно. Від
кохання, від власної дурості, від тих помилок, які тебе бісили. Не хочеться втрачати те, що так щиро звучало...Пам'ятаєш наш Підкамінь? А Республіку? Те, як я засинала на твоїх колінах? Перші дотики наших тіл? Обіцянки? Мрії? Як я плакала? Наші суперечки? Ліжко в моїй кімнаті? Львівський вокзал? Ванну на Дорошенка? "Цю ситуацію"? Луцьк? Мої істерики? Мурашки по тілу? Давай загубимось в наших спогадах...
 5м10д. А прошло ніби все життя.
 - люби далі. я не проти.
 - так і роблю.
 І робитиму! Я виросту, в мене будуть діти і чоловік, улюблена робота, нові заморочки, але я буду любити. Я всіх вас люблю. Знаєш, в серце просто так не впускають...Бо звідти дороги вже нема. Можливо, це таке собі  психологічне блядство - ось ці мої "люблю тебе" і "тебе люблю". Все ж звичніше називати прив'язанністю.
 Дивна. Дурна. Невизначена. Боже, та взагалі мозгами поїхавша! Зате надто наївна і самовіддана. Смієшся? Смійся, але пам'ятай.
 Ми були такими милими дітьми...

albescent

зелений чай з присмаком цигарок
холодні долоні, розбиті об уявні стіни
запах мандарин - вже такий остогидлий
надворі ніч. саме той напівреальний світ.
а мене все далі хитає від присмаку димного чаю
 Ось знову хилить. Ні мріяти, ні спати, ні відкрити комусь душу. Його прекрасні очі - моя невиліковна хвороба. Він примара, його не існує. Це лише вигадки моєї божевільної уяви. Хто? Він. Той.
 Як струмом по тілу. Воно завжди так, коли думаю. Коли пригадую дрібниці, що ми пережили разом: в обіймах засинали, мріючи про власне небо. А зараз загубився ще один день і з ним усі проблеми. Правда, вони повернуться зранку, щоб змусити мене ненавидіти наступний без/реальний день. Але варто тільки закрити очі - і знову він, бажанний і пристрасний, трохи зверхній, зворушливий, з пронизливим душу поглядом і розтріпаним білявим волоссям.
 Ніч зігріває. Засніжені січневі дні ні краплі не холодні - вони нестямні, повністю мої. Я подарую їм себе, розчинюсь в асфальтових океанах. Уві сні, тільки уві сні.
 Мій уявний білявчик, моє біснувате alter ego оберігатиме ті сни.

Listen or download Nomy Cocaine for free on Prostopleer

beloved

 Вони як день і ніч. Сонце і місяць. Вода і вогонь. Вони зовсім різні, але однаково важливі. І страшно втратити обох. Та я знаю, що цього ніколи не станеться, бо...так не буває. Такі люди не губляться, тільки ненадовго зникають.
 Як би не було, а в пам'яті вони залишаться назавжди. Знаєте, яка вона, пам'ять? Можна забути алгоритми, формули, навіть своє ім'я, але ті, хто подарував щастя, не забуваються.
 Цікаво те, що з обома я дуже схожа, а вони між собою повні протилежності. І в мене до них якесь кохання. Ні, не те, до якого звикли люди, інакше - щире, невинне, вічне. Без ревності, сліз і нестримного фізичного бажання, єдине, що обійматись хочеться і топитись в тих справжніх почуттях . Завжди. Здається, саме так треба любити.

memories

 Знову згадую минуле...Це мене страшно ламає. Ненавиджу! Терпіти не можу спогади, особливо такі солодкі, приємні, які пробирають до мурашок і змушують плакати. Чи то від щастя, чи то від горя, що нічого вже не повернеш. Люди люблять посидіти ввечері, закутавшись в теплу пелену минулого, а я боюсь. І не тому, що хочу забути, просто боляче на душі, хоч і посміхаюсь. Просто не люблю незакінчені казки, обірвані фрагменти пам'яті, але все закінчується саме так - раптово і несподівано. Дурна? Таки дурна. Скільки ж було тих, кого страшно втрати! Скільки радості, щастя, тепла! А все ж втратила...І ніби не винна, ніби вони самі, але мучить не менше. Здалось, курити хочу, так ні! Мріяти. Ці відчуття подібні - крутить свідомість, аж поки не втягнеш в себе бажанний примарний дим. Ось сиджу, мрію і далі болить, бо мрії ті ж самі, що раніше.

атятя

 Нарешті прийшли мої тонельки на 22мм^^. Правда, я трішки протупила...Треба було відразу на 24-26 мм брати, бо ці якісь маленькі.

 А ще сьогодні захотілось поекспериментувати з волоссям, якось дурнувато вийшло, зате не видно попалених кінчиків.

new year

 Вже пройшло три дні від нового року, а я все ще не можу прийти в себе. Все пройшло якось дивно і незрозуміло. З самого початку мені хотілось святкувати або з коханим, або з друзями, а вийшло так, що було все на купу. Починалось добре - знайомства, жарти, алкоголь. Дехто встиг напитись ще до привітання президента, а комусь і до ранку було мало. Тоді ще відчувалась якась радість і романтика - Сашко ввімкнув "нашу" пісню, я сиділа з дурнуватою усмішкою і згадувала наш божевільний рік. Пообіцявши йому побути тільки з ним, коли всі заснуть, мені зайшло втікти з подругою на балкон. Не знаю, скільки ми там розмовляли, але Саша за той час встиг напитись. Прийшов до нас, ліг подивитись фільм, обійняв мене...і заснув. Всі намагання його розбудити закінчувались матами. Через пару годин позасинали майже всі. На кухні засиділись тільки я і ще один хлопець. Мені було не до сну...Неприємно ж, коли плануєш собі чудовий вечір і все іде наперекосяк. Ось так розмовляли про дурниці до самого ранку, а потім ми з Олею пішли. Не хотілось бачити Сашу...дуже не хотілось.
 Попустившись вдома і все прокрутивши я зрозуміла, що не все так погано, навіть добре. Все ж люди були милі і атмосфера затишна. Тому ні про що не шкодую)

Listen or download Jack Russell 2 минуты for free on Prostopleer

wish

 Нарешті зібрала всі мої улюблені няшки, які я дуже хочу, але поки не можу собі дозволити. Нехай це буде моїм маленьким стимулом)