One more: with me

Я не можу бути з людиною, яку надто сильно люблю. Особливо, коли нас розділяють кілометри. Бачитись один-два рази в місяць, це вже як пощастить - не найкращий спосіб шукати щастя. Безмежна радість змінюється криками і плачем, кожне неприємне слово - як ніж в серце. А ще ми погано один одного знаємо, не зважаючи на те, що народились під одним знаком і дуже схожі характером і зовнішністю.
Телефон, інтернет, фантазія - на цьому стосунки ставлять три крапки. Як далі? Сподіватись, що колись будемо жити поряд? Марно, хоча б з моєї сторони це закінчується словами "в мене ж університет під домом". Залишити як є? Нерви не вічні, рано чи пізно все набридне або зламається. Чекати звісток від долі? Так можна все життя просидіти в очікуванні. І хоч все настільки безнадійно, я не можу поставити останню крапку. Бо люблю.
Немає метеликів в животі, ейфорії, тільки колючо-солодкі мурашки, коли ми врешті-решт бачимо один одного. Але, не зважаючи на таку холодність, інколи просто розриває від бажання подивитись в кохані очі. Розчинитись в його обіймах і знову повторювати тихенько "Не відпущу...". З тими ж в трьома крапками в кінці без фіналу.
І звати його так улюблено...Саша. Люди з цим іменем завжди залишали вагомий слід в моєму житті і завжди приємний.